Проблематика і структура п`єси Б Шоу Пігмаліон

«Всі п'єси Шоу відповідають основну вимогу, пред'явленим Брехтом сучасного театру, а саме: театр має прагнути« зображувати природу людини як піддається зміні і яка від класової приналежності » ¹ .

Наскільки Шоу цікавив зв'язок характеру і суспільного становища, особливо доводить той факт, що радикальну перебудову характеру він зробив навіть головною темою п'єси «Пігмаліон». Після виняткового успіху п'єси і зробленого за нею мюзиклу «Моя прекрасна леді» історія Елізи, що перетворилася завдяки професору фонетики Хіггінсу з вуличної дівчата в світську даму, сьогодні, мабуть, відома більше, ніж грецький міф. Пігмаліон був казковим царем Кіпру, що закохався в ним самим же створену статую дівчини, з якою згодом одружився після пожвавлення її Афродітою за його наполегливе прохання. Цілком очевидним є намір, яке переслідував Шоу, назвавши п'єсу ім'ям міфічного царя. Ім'я Пігмаліон повинно нагадувати про те, що Еліза Дуліттл була створена Альфредом Хіггінсом таким же чином, як Галатея Пігмаліоном. Людина створюється людиною-такий урок цієї, за власним зізнанням Шоу, «інтенсивно і свідомо дидактичної» п'єси. Це той самий урок, до якого закликав Брехт, вимагаючи, щоб «побудова однієї фігури проводилося в залежності від побудови іншої фігури, бо і в житті ми взаємно формуємо один одного» ² .

Серед літературних критиків побутує думка, що п'єси Шоу, більше, ніж п'єси інших драматургів, пропагують певні політичні ідеї. Вчення про змінності людської природи і залежності від класової приналежності є не що інше, як вчення про соціальну детермінованість індивідуума. П'єса «Пігмаліон» є хорошим посібником, в якому розглядається проблема детермінізму. Навіть сам автор вважав її «видатної дидактичної п'єсою».

Головною проблемою, яку Шоу майстерно вирішує в «Пігмаліона», стало питання «чи є людина змінним істотою».

Це положення в п'єсі конкретизується тим, що дівчина з Іст Енду Лондона з усіма рисами характеру вуличного дитини, перетворюється на жінку з рисами характеру дами вищого світу

Щоб показати, як радикально можна змінити людину, Шоу вибрав перехід з однієї крайності в іншу. Якщо така радикальна зміна людини можливо у відносно короткий час, то глядач повинен сказати собі, що тоді можливе і будь-яке інше зміна людської істоти.

Друге важливе питання п'єси - наскільки мова впливає на людське життя.

Що дає людині правильну вимову? Чи достатньо навчиться правильно говорити, щоб змінити соціальне становище?

Ось що думає з цього приводу професор Хіггінс:

«Але якби ви знали, як це цікаво - взяти людину і, навчивши його говорити інакше, ніж він говорив, до цих пір, зробити з нього абсолютно інше, нова істота. Адже це означає - знищити прірву, яка відділяє клас від класу й душу від душі » ³ .

Як показується і постійно підкреслюється в п'єсі, діалект лондонського сходу несумісний з істотою леді, так само як і мова леді не може в'язатися з істотою простої дівчини-квіткарки з східного району Лондона. Коли Еліза забула мову свого старого світу, для неї закрився туди зворотний шлях. Тим самим розрив з минулим був остаточним. Сама Еліза в ході п'єси ясно віддає собі звіт у цьому. Ось що вона розповідає Пікерінга:

«Вчора вночі, коли я бродила по вулицях, якась дівчина заговорила зі мною, бо я хотіла їй відповісти по-старому, але у мене нічого не вийшло» ⁴ .

Бернард Шоу приділяв багато уваги проблемам мови. У п'єси була серйозне завдання: Шоу хотів привернути увагу англійської публіки до питань фонетики. Він ратував за створення нового алфавіту, який більшою мірою відповідав би звуків англійської мови, ніж нині існуючий, і який полегшив би завдання вивчення цієї мови дітям і іноземцям.

До цієї проблеми Шоу неодноразово повертався протягом свого життя, і згідно з його заповітом велика сума була залишена їм на дослідження, що мають на меті створення нового англійського алфавіту. Дослідження ці продовжуються до цих пір, і всього кілька років тому вийшла в світ п'єса «Андрокл і лев», надрукована знаками нового алфавіту, що був обраний спеціальним комітетом з усіх варіантів, запропонованих на здобуття премії.

Шоу, бути може, першим усвідомив всесилля мови в суспільстві, його виняткову соціальну роль, про яку побічно в ті ж роки заговорив психоаналіз. Саме Шоу сказав про це в плакатно-повчальному, але від того не менш іронічно-захоплюючому "Пігмаліона". Професор Хіггінс, хай і у своїй вузькій спеціальній сфері, але все ж випередив структуралізм і постструктуралізм, які в другій половині століття зроблять ідеї "дискурсу" та "тоталітарних мовних практик" своєї центральною темою ⁵ .

У «Пігмаліона» Шоу з'єднав дві однаково хвилюють його теми: проблему соціальної нерівності і проблему класичної англійської мови.

Він вважав, що суспільна сутність людини виявляється у різних частинах мови: в фонетиці, граматиці, у словниковому складі. Поки Еліза випускає такі голосні звуки, як «аи - аи-аи - оу-оу», у неї немає, як правильно зауважує Хіггінс, ніяких шансів вибратися з вуличної обстановки. Тому всі його зусилля концентруються на зміні звуків її мови. Те, що граматика і словниковий склад мови людини в цьому відношенні є не менш важливими, демонструється на прикладі першої великої невдачі обох фонетистів в їх зусиллях по перевихованню. Хоча голосні і приголосні звуки Елізи чудові, спроба ввести її в суспільство як леді зазнає невдачі. Слова Елізи: «А ось де її капелюх солом'яний, нова, яка повинна була мені дістатися? Сперли! От і я кажу, хто капелюх вкрав, той і тітку пристукнув » ⁶ - навіть при відмінній вимові й інтонації не є англійською мовою для леді та джентльменів. Хіггінс визнає, що Еліза поряд з новою фонетикою повинна засвоїти також нову граматику і новий словник. А разом з ними і нову культуру.

Але мова не є єдиним виразом людської істоти. Вихід у світ на прийом до місіс Хіггінс має єдиний промах - Еліза не знає, про що говорять у суспільстві на цій мові.

«Пікерінг також визнав, що для Елізи недостатньо володіти притаманними леді вимовою, граматикою і словниковим складом. Вона повинна ще розвинути в собі характерні для леді інтереси. До тих пір поки її серце і свідомість заповнені проблемами її старого світу: вбивствами через солом'яного бриля і сприятливою дією джина на настрій її батька, - вона не зможе стати леді, нехай навіть її мову буде не відрізняється від мови леді » ⁷ .

Одна з тез п'єси говорить, що людський характер визначається сукупністю щодо особи, мовні відносини є лише її частиною. У п'єсі цю тезу конкретизується тим, що Еліза поряд із заняттями мовою навчається ще і правилам поведінки. Отже, Хіггінс пояснює їй не тільки те, як треба говорити мовою леді, а й, наприклад, як користуватися носовою хусткою.

Якщо Еліза не знає, як користуватися носовою хусткою, і якщо вона противиться прийняти ванну, то будь-якому глядачеві повинно бути ясно, що зміна її створіння вимагає також зміни її повсякденної поведінки. Позамовні відносини людей різних класів так говорить теза, не менш різні, ніж їх мова за формою та змістом.

Сукупність поведінки, тобто форма і зміст промови, образ судження і думок, звичні вчинки і типові реакції люде пристосовані до умов їх середовища. Суб'єктивне істота і об'єктивний світ відповідають один одного і взаємно пронизують один одного.

Від автора була потрібна велика витрата драматичних коштів, щоб переконати в цьому кожного глядача. Шоу знайшов цей засіб в систематичному застосуванні свого роду ефекту відчуження, змушуючи своїх персонажів час від часу діяти в чужому середовищі, щоб потім крок за кроком повертати їх у свою власну середу, майстерно створюючи на перших порах помилкове уявлення щодо їхньої справжньої сутності. Потім це враження поступово і методично змінюється.

«Експозиція» характеру Елізи у чужому середовищі має той вплив, що вона леді і джентльменам в залі для глядачів здається незрозумілою, неприємною, двозначною і дивною. Це враження посилюється завдяки реакції леді і джентльменів на сцені. Так, Шоу змушує місіс Ейнсфорд Хілл помітно хвилюватися, коли вона спостерігає, як незнайома їй квіткарка при випадковій зустрічі на вулиці називає її сина Фреді «милим другом».

«Кінцівка першого акту є початком« процесу перевиховання »упередженого глядача. Вона ніби вказує лише на пом'якшуючі обставини, які необхідно врахувати при засудженні обвинуваченої Елізи. Доказ невинності Елізи дається тільки в наступному акті завдяки її перетворенню на леді. Хто дійсно вважав, що Еліза була нав'язливою через вроджену ницості або продажності, і хто не зміг правильно витлумачити опис середовища в кінці першого акту, того відкриє очі самовпевнене і горде виступ перетвореної Елізи » ⁸ .

Наскільки ретельно при перевихованні своїх читачів і глядачів Шоу враховує упередження, можна підтвердити численними прикладами. Широко поширена думка багатьох заможних панів, як відомо, полягає в тому, що жителі Іст-Енду самі винні у своїй убогості, тому що не вміють «економити». Хоча вони, як і Еліза в Ковент-Гардені, дуже ласі на гроші, але лише для того, щоб при першій же можливості знову марнотратно витратити їх на абсолютно непотрібні речі. У них зовсім немає думок використовувати гроші розсудливо, наприклад, для професійної освіти. Шоу прагне це упередження, як, втім, і інші, спочатку підсилити. Еліза, ледь отримавши якісь гроші, вже дозволяє собі поїхати додому на таксі. Але відразу ж починається роз'яснення справжнього відносини Елізи до грошей. На наступний день вона поспішає витратити їх на власну освіту.

«Якщо людська істота обумовлено середовищем і якщо об'єктивне істота і об'єктивні умови взаємно відповідають один одному, тоді перетворення істоти можливо лише при заміні середовища або її зміну. Ця теза у п'єсі «Пігмаліон» конкретизується тим, що для створення можливості перетворення Елізи її повністю ізолюють від старого світу і переносять в новий » ⁹ . У якості першої заходи свого плану перевиховання Хіггінс розпоряджається щодо ванни, в якій Еліза звільняється від спадщини Іст-Енду. Старе плаття, найближча до тіла частина старої середовища, навіть не відкладається в сторону, а спалюється. Жодної частки старого світу не повинне зв'язувати Елізу з ним, якщо серйозно думати про її перетворення. Щоб показати це, Шоу ввів у дію ще один особливо повчальний інцидент. У кінці п'єси, коли Еліза, цілком ймовірно, вже остаточно перетворилася на леді, раптом з'являється її батько. Непередбачено відбувається перевірка, яка дає відповідь на питання про те, чи правий Хіггінс, вважаючи можливим повернення Елізи до колишнього життя:

(У середньому вікні з'являється Дуліттл. Кинувши на Хіггінса докірливий і повний достоїнства погляд, він безшумно підходить до доньки, яка сидить спиною до вікон і тому не бачить його.)

Пікерінг. Він невиправний, Еліза. Але ж ви не скотитися, правда?

Еліза. Ні. Тепер вже немає. Я добре завчила свій урок. Тепер я вже не можу видавати такі звуки, як раніше, навіть якщо б хотіла.

(Дуліттл ззаду кладе їй руку на плече. Вона випускає з рук вишивання, озирається, і при вигляді батьківського пишноти вся її витримка відразу випаровується.) У-у-аааа-у!

Хіггінс (тріумфально). Ага! Ось, ось! У-у-аааа-у! У-у-аааа-у! Перемога! Перемога! » ¹⁰ .

Саме незначне зіткнення лише з частиною свого старого світу перетворює стриману і, здавалося б, готову до вишуканого поведінки леді на якийсь момент знову в вуличного дитини, який не тільки реагує, як і колись, але, на власний подив, знову може вимовляти, здавалося, вже забуті звуки вулиці.

Зважаючи ретельного підкреслення впливу середовища у глядача легко могло б виникнути помилкове уявлення про те, ніби характери в світі героїв Шоу цілком піддаються обмеження впливом середовища. Для попередження цього небажаного омани Шоу з подібною ж ретельністю і грунтовністю вніс у свою п'єсу контртезіс про існування природних здібностей та їх значенні для характеру того чи іншого індивідуума. Це положення конкретизується відразу у всіх чотирьох головних героїв п'єси: Елізе, Хіггінс, Дуліттл і Пікерінга.

«Пігмаліон» - це насмішка над шанувальниками «блакитної крові» ... кожна моя п'єса була каменем, який я кидав у вікна вікторіанського благополуччя » ¹¹ , - так відгукувався сам автор про свою п'єсу.

Для Шоу було важливо показати, що всі якості Елізи, які вона розкриває як леді, можна вже знайти в квіткарки як природні здібності чи що якості квіткарки можна потім знову виявити в леді. Концепція Шоу вже містилася в описі зовнішності Елізи. В кінці детальної характеристики її зовнішнього вигляду говориться:

«Без сумніву, вона по-своєму охайна, проте поряд з дамами рішуче здається замазуру. Риси обличчя у неї непогані, але стан шкіри залишає бажати кращого, крім того, помітно, що вона потребує послуг дантиста » ¹² .

Перетворення Дуліттла в джентльмена, точно так само як і його дочки в леді, має видатися щодо зовнішнім процесом. Тут як би модифікуються лише його природні здібності завдяки його новому суспільному становищу. Як акціонер сироварної тресту «Друг шлунка» і видний оратор уоннафеллеровской Всесвітньої ліги моральних реформ, він, по суті, навіть залишився при своїй цієї професії, яка, за свідченням Елізи, ще до його соціального перетворення полягала в тому, щоб вимагати гроші в інших людей , пускаючи в хід своє красномовство.

Але найпереконливішим чином теза про наявність природних здібностей та їх значенні для створення характерів демонструється на прикладі пари Хіггінс-Пікерінг. Обидва вони за своїм соціальним станом джентльмени, але з тією різницею, що Пікерінг і за своїм темпераментом джентльмен, в той час як Хіггінс схильний до брутальності. Розходження і спільність обох персонажів систематично демонструється на їх поведінці по відношенню до Елізи. Хіггінс з самого початку звертається з нею грубо, неввічливо, безцеремонно. В її присутності він говорить про неї «дурна дівчина», «опудало», «так чарівно вульгарна, так кричущо брудна», «погана, зіпсована дівчина» і тому подібне. Він просить свою економку загорнути Елізу в газету і кинути в сміттєвий ящик. Єдиною нормою розмови з нею є наказовим форма, а кращим способом впливу на Елізу - загроза. Пікерінг, вроджений джентльмен, навпаки, у поводженні з Елізою з самого початку виявляє такт і виняткову ввічливість. Він не дає спровокувати себе на неприємне або грубий вислів ні нав'язливим поведінкою квіткарки, ні поганим прикладом Хіггінса. Так як ніякі обставини не пояснюють ці відмінності в поведінці,. Глядач повинен припустити, що, напевно, все-таки є щось на зразок вроджених схильностей до грубого або делікатному поведінки. Для попередження помилкового висновку, ніби грубу поведінку Хіггінса по відношенню до Елізи обумовлено виключно існуючими між ним і нею соціальними відмінностями, Шоу змушує Хіггінса вести себе помітно різко і неввічливо також і серед йому рівних. Хіггінс не особливо прагне приховати від місіс, міс та Фредді Хілл, як мало він з ними вважається і як мало вони для нього означають. Зрозуміло, Шоу дає можливість проявлятися грубості Хіггінса в суспільстві в значно модифікованої формі. При всій вродженої схильності до безцеремонного висловом правди, Хіггінс не допускає там таких грубощів, які ми спостерігаємо при його зверненні з Елізою. Коли його співрозмовниця місіс Ейнсфорд Хілл по своїй обмеженості вважає, що було б краще, «якщо б люди вміли бути відвертими і говорити те, що думають», Хіггінс протестує вигуком «Боронь боже!» І запереченням, що «це було б непристойно».

Характер людини визначається не безпосередньо середовищем, а через міжлюдські, емоційно забарвлені відносини і зв'язки, через які він проходить в умовах свого середовища. Людина - чутливе, вразливе істота, а не пасивний предмет, якому можна надати будь-яку форму, подібно до шматка воску. Яке значення Шоу надає саме цього питання, підтверджується висуненням його в центр драматичної дії.

Спочатку Еліза для Хіггінса шматок бруду, який можна загорнути в газету і кинути в сміттєвий ящик, в усякому разі «замазура, замурзана Миршавий», яку змушують вимитися, як брудна тварина, незважаючи на її протести. Вимита і одягнена Еліза стає не людиною, а цікавим піддослідним предметом, на якому можна виробити науковий експеримент. За три місяці Хіггінс зробив з Елізи графиню, він виграв своє парі, як висловлюється Пікерінг, йому це коштувало великого напруження. Те, що Еліза сама бере участь у цьому експерименті і як людина у вищій мірі була пов'язана зобов'язанням, до його свідомості - як, втім, також і до свідомості Пікерінга - не доходить аж до настання відкритого конфлікту, який утворює драматичну кульмінацію п'єси. До свій великий подив, Хіггінс повинен на закінчення констатувати, що між ним і Пікерінгом, з одного боку, і Елізою - з іншого, виникли людські відносини, які не мають більше нічого спільного з відносинами вчених до своїх об'єктів і які не можна більше ігнорувати, а можна дозволити лише з болем в душі.

«Відволікаючись від лінгвістики, слід передусім відзначити, що« Пігмаліон »був веселою, блискучою комедією, останній акт якої містив елемент істинної драми: маленька квіткарка добре впоралася зі своєю роллю знатної дами і більше вже не потрібна - їй залишається повернутися на вулицю або вийти заміж за одного з трьох героїв » ¹³ .

Глядач розуміє, що Еліза стала леді не завдяки тому, що її навчили одягатися й говорити як леді, а завдяки тому, що вона вступила в людські стосунки з леді і джентльменами в їхньому середовищі.

У той час як вся п'єса незліченними деталями вселяє, що різниця між леді та цветочніцей полягає в їх поведінці, в тексті стверджується щось прямо протилежне:

«Леді відрізняється від квіткарки не тим, як вона себе тримає, а тим, як з нею себе тримають». Ці слова належать Елізе. На її думку, заслуга у перетворенні її в леді належить Пікерінга, а не Хіггінсу. Хіггінс її лише дресирував, вчив правильно говорити і т. д. Ці здібності, які можна легко придбати і без сторонньої допомоги. Ввічливе звернення Пікерінга справило ті внутрішні зміни, які відрізняють квіткарку від леді.

Очевидно, твердження Елізи, що тільки манера поводження з людиною визначає його суть, не є основою проблематики п'єси. Якби поводження з людиною було вирішальним фактором, тоді Хіггінс мав би всіх їй зустрічаються дам робити квіткарка, а Пікерінг всіх їй зустрічаються квіткарок-дамами. Те, що обидва вони не наділені такою чарівною силою, абсолютно очевидно. Хіггінс не виявляє почуття такту, властивого Пікерінга, ні по відношенню до матері, ні по відношенню до місіс і міс Ейнсфорд Хілл, не викликаючи цим в їх характерах кілька змін. Пікерінг у першому і другому актах звертається з цветочніцей Елізою з не дуже вишуканою ввічливістю. З іншого боку, в п'єсі ясно показується, що одне лише поведінка також не визначає суті. Якби тільки поведінка була вирішальним чинником, тоді Хіггінс вже давно перестав би бути джентльменом. Але ніхто серйозно не оскаржує його почесне звання джентльмена. Хіггінс також не перестає бути джентльменом від того, що нетактовно поводиться з Елізою, як і Еліза не може перетворитися в леді лише завдяки гідній леді поведінки. Теза Елізи, що лише поводження з людиною є вирішальним фактором, і антитеза, що поведінка людини є визначальним для істоти особистості, ясно спростовуються п'єсою. Повчальність п'єси полягає в синтезі - визначальним для істоти людини є її суспільне ставлення до інших людей. Але суспільні відносини є щось більше, ніж одностороннє поведінку людини і одностороннє поводження з ним. Суспільні відносини включає в себе дві сторони: поведінка і звернення. Еліза з квіткарки стає леді завдяки тому, що одночасно з її поведінкою змінилося також і поводження з нею, яке вона відчула в навколишньому її світі.

Те, що розуміється під громадським ставленням, виразно розкривається лише наприкінці п'єси і в її кульмінаційному пункті. Еліза усвідомлює, що, незважаючи на успішне завершення занять з мови, незважаючи на радикальну зміну середовища, незважаючи на постійне і виключне перебування серед визнаних джентльменів і леді, незважаючи на зразкове поводження з нею з боку джентльмена і незважаючи на оволодіння нею самою усіма формами поведінки , вона не перетворилася ще на справжню леді, а стала лише покоївки, секретаркою або співбесідницею двох джентльменів. Вона робить спробу минути цю долю шляхом втечі. Коли Хіггінс просить її повернутися назад, зав'язується дискусія, розкриває сенс суспільних відносин в принципі.

Еліза вважає, що вона стоїть перед вибором між поверненням на вулицю і підпорядкуванням Хіггінсу. Це для неї символічно: тоді їй все життя доведеться подавати йому туфлі. Сталося саме те, від чого застерігала місіс Хіггінс, звернувши увагу свого сина і Пікерінга на те, що дівчина, що володіє мовою і манерами леді, ще не є по-справжньому леді, якщо у неї немає відповідного доходу. Місіс Хіггінс з самого початку бачила, що головну проблему перетворення квіткарки в світську даму можна вирішити лише по завершенні її «перевиховання».

Істотною приналежністю «знатної дами» є її незалежність, яку може гарантувати лише дохід, незалежний від будь-якого особистої праці.

Тлумачення кінцівки «Пігмаліона» очевидно. Воно не антропологічного, як попередні тези, а етичного і естетичного порядку: бажаним є не перетворення жителів нетрів у леді та джентльменів, подібно перетворенню Дуліттла, а перетворення їх у леді та джентльменів нового типу, почуття власного достоїнства яких базується на їх власній праці. Еліза в прагненні до праці і незалежності є втіленням нового ідеалу леді, який, по суті, нічого спільного не має із старим ідеалом леді аристократичного суспільства. Вона не стала графинею, як про це неодноразово віщав Хіггінс, але стала жінкою, сила і енергія якої викликають захоплення. Знаменно, що навіть Хіггінс не може відмовити їй у привабливості - розчарування і ворожість скоро перетворюються на протилежність. Він, здається, навіть забув про початковий прагненні до іншого результату і бажанням зробити з Елізи графиню.

«Хочу похвалитися, що п'єса« Пігмаліон »користувалася найбільшим успіхом в Європі, Північній Америці і в нас. Її повчальність настільки сильна й навмисно, що я із захопленням шпурляю її в обличчя тим самовдоволеним мудрецям, які, як папуги, повторюють, що мистецтво не повинно бути дидактичним. Це підтверджує мою думку, що мистецтво не може бути ніяким іншим », - писав Шоу. Автору доводилося боротися за правильне трактування всіх своїх п'єс, особливо комедій, і виступати проти навмисно помилкового тлумачення їх. У випадку з «Пігмаліоном» боротьба концентрувалася навколо питання, чи вийде Еліза заміж за Хіггінса або за Фредді. Якщо Елізу видають заміж за Хіггінса, то створюється умовне комедійне завершення і прийнятний кінець: перевиховання Елізи завершується в цьому випадку її обуржуазивание Той, хто видає Елізу за незаможного Фредді, одночасно повинен визнати і етичні та естетичні тези Шоу. Звичайно, критики і театральний світ одностайно висловилися за буржуазне рішення.

Список використаної літератури:

• Б. Шоу Повне зібрання п'єс у 6 томах. М. «Мистецтво» 1980. Т. 4

• Ф. Деннінгхаус. «Театральне покликання Бернарда Шоу». М. «Прогрес» 1978.

• М. Раку. «Бернард Шоу як« досконалий вагнеріанец ». Новий літературний огляд. Електронна версія

• Е. Хьюх «Бернард Шоу» ЖЗЛ. М. «Молода гвардія» 1966

• І. Травневий «Б. Шоу та інші спогади ». М. «Мистецтво» 1967